Поради психолога

  • Дитяча психологія

    Прихід у дитячий садок — перший серйозний етап соціального життя дитини. Досі вона спілкувалася тільки з членами родини, приятелями, сусідами або з тими, кого дорослі запрошували у дім. І от — багато незнайомих облич, нова обстановка…

    У дитячих садках працюють досвідчені, кваліфіковані вихователі, які зуміють ввести ваше маля в колектив, адаптувати його до нових умов. В принципі, якщо мати, за певних обставин, змушена буде залишити дитину на цілий день — великої біди не станеться. Проте, краще, звичайно, поступове звикання. Поки дитина приглядається до нових товаришів, цікавиться новими іграшками, побудьте неподалік. Коли через півгодини або годину після приходу переконаєтеся, що дитина почувається спокійно, лагідно скажіть їй, що вам треба йти, що невдовзі ви прийдете по неї й заберете додому. Якщо навіть маля трохи поплаче без вас, вихователь зуміє утішити й забавити дитину. Різноманітні іграшки, можливість гратися з іншими дітьми швидко зацікавлюють малят, і вони звикають до садка.


    Найголовніше, щоб перші враження були позитивними. А для цього батькам дамо кілька порад.Розповідайте дитині якомога більше доброго про садок і активно привчайте її до самостійності. В колективі добре закріплюються навички самообслуговування, але закласти їх належить у сім’ї, як і навички гігієни.
    Батьків часто турбує, як одягати дитину для дитсадка. Насамперед так, щоб їй було зручно. Одяг має бути міцним, не ускладнювати рухи дитини, і таким, щоб малюк сам міг вільно роздягатися й одягатися. Привчіть дитину правильно застібати пальтечко, вміло поводитися зі змійкою, надягати шапку, знімати і взувати черевички. Безумовно, матері простіше самій одягти і роздягти дитину, але варто бути терплячими — нехай учиться самостійності, дорослішає. Дитина ще вдома повинна привчитися вішати або акуратно складати свій одяг, давати раду іграшкам, правильно поводитися з олівцем.
    Щоб полегшити перебіг адаптації, заздалегідь учіть малого науки спілкування з іншими: поясніть, що таке дружба, чому треба йти на поступки, зважати на чиїсь інтереси. Коли дитина росте в сім’ї одна, можна домовитися з іншими родинами щодо організації спільних ігор дітей. Добре також ходити гуртом на прогулянки, екскурсії. Все це не лише збагатить дітей новими знаннями, а й зробить їх комунікабельними.
    Батьки і вихователі — перші впроваджувачі рідної української мови в душу і розум дитини. Якщо дорослі спілкуються з дітьми чистою українською мовою, вона обов’язково перейме їхній стиль. Але так само вона перейме суржик, грубі висловлювання, жаргонізм. Проте самого наслідування дорослих і запам’ятовування замало для оволодіння вмінням говорити правильно і красиво. Потрібна цілеспрямована робота над розвитком усного мовлення. Це важливо й у тому ракурсі, що дитині в садку доведеться розповідати про поїздки і мандри, які вона здійснила з батьками, про те, що вона бачила, чула і робила. І такого мистецтва розповіді потрібно вчити ще до вступу у дошкільний заклад. Нехай дитина розповідає татку з мамою про те, що бачила у дворі, парку, зоопарку, музеї тощо. Привчившись правильно висловлювати свої думки і вільно розповідати про цікаві для неї події, маля в подальшому убезпечиться від комплексу «мовчальника». Диференціювання дітей на таких, для яких природним є російське, українське чи мішане мовлення — основний методичний підхід до оволодіння спорідненою мовою. Якщо маля виховується в російськомовній сім’ї, у нього довше формується механізм іншої мови. Тут зразкова українська мова дорослих особливо важлива.
    Ще один важливий аспект: дітям важливо знати потішки, вірші, пісеньки українською мовою. Батькам важливо ж знати стадії росту і розвитку дошкільників, а також їхні індивідуальні особливості.
    Ріст і розвиток дитини — складний процес, одним з компонентів якого є формування рухів. Кожен віковий період — це активне оволодіння дитиною повними руховими діями. На час приходу в дитсадок малюк, як правило, навчається бігати, стрибати, вилазити на висоту, підлазити під предмети тощо. Втім здатності дітей на третьому році життя не однакові. По-перше, через те, що ставлення до фізкультури в різних сім’ях різне. Одні батьки дають дитині рухову волю, тоді вона природно реалізує свої можливості, інші стримують рухову ініціативу, через що маля суттєво відстає від однолітків у дитячому садку. Втім, ніколи не пізно надолужувати втрачене, хоча для цього знадобиться не один місяць. Тому не варто записувати маля в «спортивні невдахи». Регулярні фізкультурні заняття в дитсадку підтягують дівчинку чи хлопчика до належного вікового розвитку рухів. А такі самі регулярні заняття вдома допоможуть дошкільняті полюбити фізкультуру всерйоз і надовго.

    Дитяча агресія
    Агресія – це енергія подолання, боротьби, відстоювання своїх прав та інтересів. Ця сила необхідна дитині для того, щоб досягти своїх цілей, протистояти перешкодам. Не бажаною є не сама по собі агресія, а неприйнятні форми її прояву: звички кричати, ображати, битися. Тому, метою виховання дитини слід вважати не викорінення її агресії, а навчання адекватно проявляти свої негативні почуття: гнів, обурення, неприйняття. Саме тому, що дитина не вміє усвідомити і виразити протест по відношенню до значимої особи (батька чи вчителя), у ній може виникати «безпредметна агресивність» — розповсюдження почуття злості та більш слабкі та безпечні об’єкти – на дітей, тварин, предмети. Причиною підвищення дратівливості також можуть бути фізичні чи психологічні проблеми дитини, які виснажують її, підвищують збудженість та імпульсивність.

    Чим можуть допомогти батьки
    1.Не сваріть дитину за те, що вона посміла гніватись на Вас. Навпаки, поставтесь до її обурення з розумінням і повагою: допоможіть їй усвідомити і сформулювати свої претензії до Вас.
    2.Тільки тоді, коли емоції вщухнуть, розкажіть дитині про те, як Ви переживали, коли вона проявляла свій гнів. Знайдіть разом з нею більш вдалу форму висловлювання претензій.
    3.Поспостерігайте за собою. Дуже часто ми самі вгамовуємо своє роздратування, терпимо його до тих пір, поки воно не прорветься назовні як вулкан, яким уже не можна керувати. Набагато легше і корисніше вчасно помітити своє незадоволення і проявити його так, щоб не принизити дитину, не звинуватити, а просто висловити своє незадоволення.
    4.Вчіть дитину розуміти себе та інших. Якщо дитина навчиться усвідомлювати свої почуття і почуття інших, вона отримає здатність свідомо вибирати мирні форми боротьби і захисту.

    Тривожність дитини та дитячі страхи
    Дитячі страхи є нормальною реакцією дитини, котра усвідомлює недостатність своїх можливостей. По мірі розвитку умінь дитини одні страхи зникають, а інші з’являються, бо дитина доростає до усвідомлення нових небезпек.Відсутність страхів не є показником психологічного благополуччя. Здорова дитина — та, яка не боїться боятися.Шкідливими страхами є ті, що обмежують розвиток можливостей дитини (вона не намагається досягти того, чого хоче), або підривають її здоров’я — погіршують сон, знижують апетит, псують настрій, виводять з рівноваги.Такі страхи потребують спеціальної уваги батьків та психологів.

    Чим можуть допомогти батьки
    1.Оскільки страхи характеризуються тим, що діти “бояться боятися”, то перш за все допоможіть дитині спокійно сприймати сам факт наявності страхів. Якщо вона вирішить, що боятися – це неприпустимо, погано чи соромно, вона буде уникати страшних ситуацій і ніколи не зможе навчитись долати їх.
    2.Не лякайтеся страхів своєї дитини, не намагайтеся відволікти її від спогадів про страшний сон чи страшну фантазію. Якщо ми женемо страх – він переслідує і нас і нападає тоді, коли ми найменше захищені від нього.
    3.Допоможіть своїй дитині зустрітись із її страхом у безпечній обстановці: коли Ви поруч, коли вона почуває себе захищеною. Нехай вона розповість чи намалює Вам те, що її лякає і відчуває Ваше розуміння і підтримку.
    4.Необхідно, щоб дитина зрозуміла, що боятися не соромно, що всі, і Ви також, чогось боялися, нехай вона повірить в те, що також зможе опанувати свій страх.
    5.Нехай Вас не бентежать невдалі спроби Вашої дитини подолати свій страх. Хваліть її за наміри, відзначайте непомітний прогрес “ страх став трохи меншим. Значить ти його потрохи переростаєш”.

    Гіперактивна дитина
    Непосидюща дитина – це не просто постійний гамір та метушня в домі, це і постійний страх за її життя і здоров’я. Немає такої щілини чи отвору, куди би вона не всунула носа чи пальців, немає заборон, яких би вона не порушувала.Причиною такої нестриманості, як правило, є тимчасове переживання сили збудження нервової системи над силою гальмування. Цей дисбаланс компенсується у віці 12+/-2 роки і дитина отримує здатність контролювати себе. Проте, якщо дитину переконати в тому, що вона неслухняна, неуважна, байдужа до інших, тоді вона не буде використовувати цю здатність, бо не віритиме в свої сили. Отже головне завдання батьків гіперактивної дитини – не нав’язати їй негативного ставлення до себе та до світу.

    Чим можуть допомогти батьки
    1.Не варто сподіватись, що бурхлива фізична активність розрядить енергію малюка. Навпаки, коли він перевтомлений, він стає пере збудженим і ще менш керованим. Тому краще уникати ситуацій, що перезбуджують дитину, а її енергію варто спрямовувати в прийнятне русло.
    2.Намагайтеся зайняти дитину тим, що її цікавить. Поки вона захоплена улюбленими справами, ризик, що у неї виникнуть небажані імпульси, – мінімальні.
    3.Спробуйте запобігати порушенню дитиною Ваших вимог, бо дотримуватись їх вона ще нездатна, а чим більшим буде досвід «неслухняності», тим глибшим стане переконаність дитини в тому, що вона погана.
    4.Для того, щоб зупинити енергійну дитину доцільно переключити її увагу на щось емоційно значуще для неї: «Ой, дивись!», «Я згадала!»

    Жадібність дитини
    Навіть дошкільники добре знають, що бути жадібним – це погано. Вони осуджують жадібність в інших, але багатьом дітям буває важко поділитися своїми іграшками чи ласощами з кимось.Причиною жадібності дітей третього року життя є особливості їх вікового самоусвідомлення: дитина починає відокремлювати себе від навколишнього світу разом зі своїми власними речами. Тому для неї «моя чашка», «мій стілець», «мій ведмедик» — це частина її «Я», яке вона прагне захистити і утримати.Якщо період самоусвідомлення пройшов неблагополучно, доросліші діти продовжують проявляти жадібність як незрілу форму відстоювання своїх володінь або, як наслідок негативного ставлення до необхідності чимось з кимось ділитися. У таких дітей ситуації, в яких від них чекають прояву «доброти», викликають тривогу абу гнів. В результаті вона відчуває тривогу або відразу кожен раз, коли від неї чекають проявів «доброти».

    Чим можуть допомогти батьки
    1.Замість того, щоб просити дитину чимось з Вами поділитися – діліться з нею самі, але демонструйте, як Вам це приємно. В результаті Ви зможете навіяти дитині відчуття, що це досить приємний процес.
    2.Обминайте деякий час ті ситуації, в яких дитина може продемонструвати свою жадібність. Адже часте вправляння негативних формах поведінки закріплює не тільки небажані звички, але і неприємне уявлення про себе. Не варто доводити дитині, що вона жадібна, адже це призведе до відповідної поведінки.
    3.Частіше розповідайте дитині про те, яка вона хороша, що вміє робити, цікавтесь її вподобаннями. Це допоможе їй стати спокійнішою й впевненішою в собі. Адже часто навіть дорослі, самооцінка яких шкутильгає, спираються на володіння речами як на милиці.

    Надто вперті діти
    Упертість є проявом наполегливості, але якщо дитина дуже часто вступає в сутички або надто самовіддано відстоює «своє», ця риса стає проблемою в спілкуванні.Причиною надмірної наполегливості є неможливість сприймати чужу пропозицію, не втративши своєї. Це схоже на двох баранів на містку і поступитися для них – значить впасти у прірву. Оскільки кожна здорова й сильна істота прагне вижити, то вона докладає всіх зусиль, щоб перемогти.

    Чим можуть допомогти батьки
    1.Перш ніж висловити свою думку, що суперечить думці дитини – «зайдіть на її територію»: уважно вислухайте її і сформулюйте її позицію так, щоб вона погодилась: «Ти не хочеш зараз одягти капці, тому що в них незручно бігати». Спробуйте у свою фразу вкласти повагу й зацікавленість, а не іронію чи осудження.
    2.Тільки, коли Ви почуєте від дитини підтвердження, що Ви її правильно зрозуміли (а це може бути нелегко), переходьте до викладання своєї позиції: «Я згодна, що босоніж приємніше. І я із задоволенням дозволила б тобі, якби не холодна підлога. А я так хвилююсь про твоє здоров’я! Що нам робити?»
    3.Щоб Вам не відповіла дитина – не суперечте їй, поки не сформулюєте її думку і не отримаєте підтвердження. І так, перед кожним своїм висловлюванням, спочатку з повагою й зацікавленістю відтворюйте її пропозицію.
    4.Можливо, Вам удасться знайти компроміс (наприклад, вовняні шкарпетки), можливо, і ні, але своїм ставленням до позиції опонента, Ви зможете навчити дитину прислухатися до чужої думки, не втрачаючи, в той самий час своєї. Це допоможе дитині сприймати Ваші розпорядження не як загрозу своєму виживанню.

    Діти, які схильні говорити неправду

    Дитячу брехню багато батьків приймають як катастрофу, як прояв найгірших рис характеру: хитрості, підступності, боягузтва.
    «Чому вона бреше», — дивуються батьки – «адже ми її навіть не караємо!». Проте питання доцільніше ставити інакше: не «Чому вона бреше?». а «Що їй не дозволяє зізнатися?» Це може бути страх розчарування у самій собі («Я – хороша, я не могла цього зробити »); страх втратити любов батьків («Мама любить мене хорошу, а тепер виявилось, що я погана!»); страх протистояти дорослим («Я не хочу це робити, але ж я не можу відмовити старшим – легше збрехати, що вже зробила») і т. п.
    Зазвичай, дитина не усвідомлює цих причин, тому питати у неї «Чому ти збрехала?» — не варто. Необхідно самим визначити труднощі дитини і допомогти їй їх подолати.

    Чим можуть допомогти батьки
    1.Не провокуйте брехливість дитини в тих ситуаціях, де як Ви знаєте, їй важко зізнатись. Коли Ви заганяєте дитину в пастку запитанням «Ти знов брав плеєр?!», то найсильніше її
    бажання — це вдатись до брехні: «Ні! Не брав!» А далі вже можна лише наполягати на своєму.
    2.Замість того, щоб «відучувати брехати» необхідно «поуправлятись в умінні правдиво зізнаватися». Виберіть ситуацію, в якій дитина відчує провину, створіть сприятливу обстановку, допоможіть їй знайти слова для визнання вини: «Я сама не знаю, як це сталося. Мені дуже шкода. Я не хотіла тебе засмутити…» тощо.
    3.Забезпечте приємне емоційне підкріплення перемоги дитини над собою. Якщо вона відчує, що визнавати свої помилки не страшно, а навіть, приємно, вона легше зробить це наступного разу.
    4.Не сподівайтесь, що після визнання своїх помилок дитина далі не буде їх повторювати. Неслухняність – це вже інша виховна проблема.

    detskiy-psiholog